Путін і сила колективних дій, породжених спільною усвідомленістю: 10 пунктів рефлексії про наш поточний момент

Автор: Отто Шармер

Переклад: Дзвенислава Новаківська, Ярослав Яковенко, Наталія Орлова, Юлія Гейко.

Оригінал статті — тут.

Частина 1: Соціальна граматика руйнування

У цьому блозі я запрошую вас приєднатися до мене у рефлексивній подорожі поточним моментом. Ми почнемо з війни Путіна в Україні, розкриємо деякі глибші системні сили, що вступають у гру, подивимося на новий ландшафт суперечливих соціальних полів і закінчимо тим, що цілком може стати новою суперсилою політики 21-го століття: нашою здатністю активувати колективні дії, породжені спільним усвідомленням цілого.

1. Перетин межі

«Світ ніколи не буде таким, як раніше». За словами оглядача New York Times Тома Фрідмана, це сім найнебезпечніших слів у журналістиці. Не тільки Фрідман використовував їх для осмислення нашого поточного моменту. Багато з нас роблять те ж саме. Спостереження за вторгненням Путіна в Україну, яке відбувається в режимі реального часу з 24 лютого, змушує більшість із нас відчувати себе застряглими та паралізованими через жахливі дії, які розгортаються перед нами.

Таке відчуття, ніби ми перетинаємо межу нового періоду. Цей новий період порівнюють з епохою холодної війни, яка закінчилася у 1989 році. Дехто припускає, що Володимир Путін намагається перевести годинник принаймні на 30 років назад, намагаючись зробити Росію «знову великою». Але я вважаю, що ми сьогодні в зовсім іншій ситуації. Холодна війна була конфліктом між двома протилежними соціальними та економічними системами на основі спільної військової логіки, яку експерти називають взаємно гарантованим знищенням — або MAD [“божевільний” англійською — прим. перекладача], досить відповідна абревіатура. «Операційна система» MAD працювала, оскільки покладалася на спільну логіку. Вона ґрунтувався на спільних припущеннях і спільному відчутті реальності по обидва боки геополітичного розриву.

Однак сьогодні ця спільна логіка і відчуття реальності були зламані. Ми бачимо це всередині багатьох країн, у тому числі, на жаль, у Сполучених Штатах. Тут ми бачимо розмивання самої основи демократичного процесу, що й засвідчили останні вибори. Після тих виборів у нас є одна партія, яка все ще заперечує легітимність результатів виборів 2020 року, водночас активно бере участь у придушенні виборців (27 штатів внесли понад 250 законопроектів з обмежувальними положеннями щодо голосування після поразки Трампа в 2020 році). Додайте до цього машину алгоритму Facebook/Meta, яка підтримує масове продукування обурення, гніву, дезінформації та страху, і ви зрозумієте, чому ця поляризація та фрагментація є атакою на самі основи демократії. Здатність суспільств утримувати простір для розуміння складних соціальних проблем і аналізу їх з різних точок зору в більшості країн піддається нападам і розмивається.

2.Сліпа зона Путіна

Після окупації Криму Росією в 2014 році Ангела Меркель, тодішня канцлерка Німеччини, розмовляла з президентом Путіним і повідомила президенту Обамі, що, на її думку, пан Путін втратив зв’язок з реальністю. За її словами, він жив в «іншому світі». Цей спосіб мислення через фрагментацію, ізоляцію та відокремлення ніде так вражаюче не проявляється, як на нещодавніх фотографіях Путіна на одному кінці величезного столу та його команди (або іноді глави держави) на іншому кінці.

Зустріч Володимира Путіна з ключовими радниками — фото: https://preview.telegraph.co.uk

Ця ізоляція (від вашої команди, від людей, які думають інакше, і, зрештою, від реальності), очевидно, суперечить дедалі мінливішій складності наших сучасних проблем у реальному світі. Незважаючи на те, що Путін як головнокомандувач однієї з найпотужніших армій у світовій історії може деякий час продовжувати вигравати всі військові битви, складається таке враження, ніби це відокремлення від реальності, тобто реальності його власних сліпих зон, — вже посіяло зерна його загибелі. Сліпими зонами Путіна, здається, є сила громадянського суспільства та сила колективних дій, породжених спільним усвідомленням.

Сила громадянського суспільства проявляється у мужності та рішучості українського народу — не лише військовослужбовців, а й кожного. Усе населення полишило решту справ, аби співпрацювати для забезпечення свого колективного захисту і виживання таким чином, що зворушує та надихає практично всіх. Очевидно, Путін і російська армія були здивовані такою колективною рішучістю. Другою несподіванкою для них стала реакція в Росії. Громадянське суспільство проявилося і там у формі антивоєнних демонстрацій у більш ніж 1000 містах Росії; 7000 російських вчених підписали відкритий лист проти війни протягом кількох днів після початку вторгнення. Ці видимі сигнали інакомислення поки що не дуже великі. Але вони є важливим початком, який може швидко перерости в щось набагато ширше і глибше по всій Росії, навіть якщо російська пропаганда та подальше “закручування гайок” придушуватимуть будь-який протест все жорсткіше.

Увечері 24 лютого, у день вторгнення російської армії в Україну, у Брюсселі відбулося засідання Європейської ради, до складу якої входять усі 27 глав держав ЄС. Після завершення зустрічі вони оголосили про низку історичних рішень і санкцій: санкції проти фінансового, енергетичного та транспортного секторів Росії; заборона на поїздки та заморожування активів ключових осіб та олігархів; а також пряма військова підтримка країни, яка не входить до ЄС. У питаннях зовнішньої політики, Європейська Рада повинна дійти одностайної згоди, перш ніж вживати заходів, і тому відома тим, що часто НЕ діє. Що сталося, що призвело до таких історичних і одностайних рішень? Чому того вечора та протягом наступного тижня члени ЄС досягли такої міцної згоди?

Ми ще не знаємо усієї історії, але, здається, є два значущі сприятливі фактори: (а) явна жорстокість російського вторгнення та (б) пряма розмова між лідерами ЄС та президентом Зеленським із його бункера в Києві, в якому він сказав своїм колегам, що це може бути востаннє, коли вони бачать його живим. Ці події сприяли пробудженню з боку лідерів ЄС: вони усвідомили, що вони в значній мірі є частиною проблеми, що вони фінансували війну Путіна, купуючи російський газ і нафту, і що їм потрібно діяти інакше в майбутньому.

Це явище, коли група лідерів починає діяти на основі спільного бачення та спільного усвідомлення всієї ситуації, а не безлічі абстрактних і вузько визначених національних програм, я називаю колективними діями, породженими спільним усвідомленням (Collective Action from Shared Awareness CASA).

Чому Путін і його висококваліфікована розвідувальна команда, очевидно, не змогли точно оцінити та передбачити як реакцію громадянського суспільства, так і швидку єдність західних країн?

Ніхто не знає відповіді на це питання. Але я маю здогадку: тому що розвідувальна система Путіна, яка може бути блискучою в аналізі існуючих формувань і сил, сліпа, коли йдеться про дії, які випливають із серця та спільного усвідомлення цілого. Але саме таку колективну дію втілює хоробрий український народ у такий надихаючий спосіб, і вона починає ширитися вулицями, селами і містами у Росії, а також іншими місцями, у тому числі досить несподіваними, як-от Рада Європи в Брюсселі.

3. Сліпа зона Заходу

Путін, можливо, має сліпі зони навколо влади громадянського суспільства та сили впливу колективних дій через спільне усвідомлення. Але як щодо сліпих зон Заходу? Дозвольте мені бути більш конкретним: Якщо було настільки зрозуміло, що Путін планував вторгнутися в Україну (як прогнозувала розвідка США протягом багатьох місяців), і ЯКЩО було так само зрозуміло, що НАТО ніколи не зможе безпосередньо втрутитися (без ризику тотальної ядерної війни), то ЧОМУ тоді для Заходу було так неможливо просто погодитися на часто повторюваний основний запит Путіна: гарантію того, що Україні не дозволять приєднатися до НАТО (так само, як Фінляндії, Швеції, Австрії та Ірландії, які є членами ЄС, але не НАТО)?

Про що думали лідери Заходу, особливо США? У чому полягала раціональність західної стратегії з двох пунктів проти Росії: (1) десятиліття ігнорування та відкидання заперечень Росії проти різних хвиль розширення НАТО на схід і (2) ставка, що Путін змінить свою поведінку під загрозою економічних санкцій?

Ця ставка завжди була на довгу перспективу. Радянський Союз діяв у таких умовах більшу частину свого існування. А сьогодні це просто зміцнює китайсько-російський союз та економічну інтеграцію. Наскільки раціональною є ця стратегія, якщо — як вважає президент США Байден — Китай розглядається як основний стратегічний суперник США?

З часів першої хвилі розширення НАТО на схід до кордонів колишнього Радянського Союзу, а потім і всередині цих кордонів, невелика кількість уважних голосів у зовнішньополітичному істеблішменті США попереджали, що розширення може призвести до катастрофічних наслідків. Зокрема, Джордж Кеннан, ключовий розробник західної стратегії стримування Радянського Союзу під час холодної війни, попередив у 1998 році в інтерв’ю New York Times після першого раунду розширення НАТО, що він розглядає такий крок як «початок нової холодної війни». Він сказав: «Я думаю, що росіяни поступово реагуватимуть досить негативно, і це вплине на їх політику. Я вважаю, що це трагічна помилка. Безпричинна помилка. Адже ніхто нікому не погрожував». Роберт М. Гейтс, який обіймав посаду міністра оборони в адміністраціях Джорджа Буша молодшого та Барака Обами, згадав у своїх мемуарах 2015 року, що ініціатива Буша приєднати Грузію та Україну до НАТО була «справді надмірною». На його думку, це «було безрозсудне ігнорування російських життєво важливих національних інтересів».

Чому адміністрація Байдена була такою глухою до неодноразових російських скарг? Що б сказали американці, якби, наприклад, Мексика приєдналася до ворожого військового альянсу? Що сталося б, якби до Мексики приєднався Техас (штат, який раніше належав Мексиці)? Що відчував би Білий дім, якби ракети в Х’юстоні були спрямовані на столицю США? Ну, ми можемо тільки здогадуватися. Але нам немає потреби гадати у випадку з Кубою. Карибська криза [з розміщенням ракет на Кубі — прим. перекладача] 1962 року миттєво призвела людство до балансування на грані початку Третьої світової війни. Чим закінчилася криза? Росіяни забрали з Куби свої ракети середньої дальності. Це те, що всі пам’ятають. Про другу частину угоди з росіянами ніхто не пам’ятає: США забрали з Туреччини власні ракети середньої дальності. Ця частина угоди трималася в секреті, щоб президент Кеннеді не видався громадськості США слабким.

Це повертає нас до Байдена. Чому зовнішня політика США постійно зневажає проблеми безпеки іншої великої ядерної держави, яка неодноразово зазнавала вторгнення західних сил (Гітлер, Наполеон), і яка в 1990-х пережила ще один травматичний досвід: розпад імперії та її економіки (керований порадами західних експертів)?

Що зробило таким складним просте визнання цих тривог? Це було невігластво? Зарозумілість? Чи просто нездатність побудувати справжні стосунки з, можливо, травмованим президентом країни, яка втратила 24 мільйони людей під час Другої світової війни [Цифра радше стосується втрат СРСР, а не лише Росії. Зокрема, демографічні втрати України внаслідок війни 1939–1945 років становили 10,4 млн осіб. — Коментар перекладача]. Якою б не була причина, факт полягає в тому, що ЦЯ стратегія — якою б вона не була — зазнала краху та прогоріла.

Вказувати на ці недоліки в Америці сьогодні так само популярно, як критикувати вторгнення США в Ірак у 2003 році (яке, як і вторгнення в Україну, здійснювалося під брехливими і сфабрикованими приводами). Ніхто не хоче це чути. Тому що це частина колективної західної сліпої зони: наша власна роль у створенні трагедії, що розгортається в Україні.

Варто зазначити, що Джордж Буш-молодший після початку війни з тероризмом у 2001 році наприкінці свого другого терміну вирішив зробити ще один серйозний крок: запросити Україну (і Грузію) до НАТО. Це рішення породило ще один ланцюг потенційно катастрофічних подій, які через 14 років, у 2022 році, вибухають перед нами.

Обидві ці помилки Буша стали результатом тієї ж самої інтелектуальної структури: бінарного мислення, що ґрунтується на поділі світу на добро та зло. Це та парадигма мислення, яка завадила політикам уявити іншу відповідь 11 вересня, ніж війну з тероризмом, або іншу роль для України, ніж держави, яка стикається з ворожою (і все більш ізольованою) Росією. Чому б не розглядати Україну як процвітаючий міст, який з’єднує ЄС з Росією, як із членством в ЄС, так і з глибокими зв’язками з Росією, але без членства в жодному військовому альянсі (беручи за приклад Фінляндію, Швецію, Австрію та Ірландію)? [Внаслідок війни Росії проти України Фінляндія та Швеція можуть вступити до НАТО вже влітку 2022 року. — Коментар перекладача]

4. Соціальна граматика руйнування: Відсутність [Absencing]

Якщо ми відступимо трохи назад, щоб поглянути на глибшу когнітивну структуру, яка породжує цю війну, що ми побачимо?

Ми побачимо систему, яка веде нас до колективного створення результатів, яких ніхто не хотів. Я не вірю, що хтось у світі хотів побачити те, що ми зараз бачимо в Україні. Однозначно не українці. І, звичайно, не російські діти-солдати, що були залучені на війну обманом, як це описували деякі з них. Можливо, навіть Володимир Путін не хотів. Він думав, що це буде так само легко, як його вторгнення в Крим у 2014 році. То чому ж ми спільно створюємо результати, яких ніхто не хоче, тобто брудну війну, ще більше руйнування навколишнього середовища, жорстокість і травмування наших душ?

Рисунок 1: Творення та Руйнування: дві соціальні граматики та два соціальних поля

Рисунок 1 розрізняє дві внутрішні умови, за яких ми, як люди, можемо діяти. Одна заснована на відкритому [open] розумі, серці і волі, які іншими словами можна назвати цікавістю, співчуттям та сміливістю. А інша заснована на завмерлому, закритому [frozen] розумі, серці та волі — тобто невігластві, ненависті та страху.

Верхня половина рисунку 1 коротко підсумовує колективну когнітивну динаміку, яка привела нас до війни Путіна в Україні. Завмирання та закриття розуму, серця і волі призвели до шести виснажливих соціальних і когнітивних практик:

· Обман [Deceiving]: не говорити правди (дезінформація і брехня).

· Нечутливість [De-sensing]: не відчувати інших (застрягти всередині внутрішньої ехо камери).

· Відсутність [Absencing]: втрата зв’язку з метою (депресія, втрата зв’язку зі своїм вищим майбутнім).

· Звинувачення інших [Blaming others]: нездатність визнати власну роль, яку бачать інші.

· Насильство [Violence]: пряме, структурне та атенційне насильство [attentional violence].

· Руйнування [Destruction]: планети, людей, самих себе.

Ці шість мікрокогнітивних практик представляють операційну систему, яка проявляється багатьма обличчями, одне з яких можна назвати путінізмом. Які інші обличчя ми бачимо, де працює та сама когнітивна операційна система? Звичайно, трампізм є головним, як я вже говорив раніше. Незважаючи на деякі очевидні відмінності, трампізм і путінізм мають одні й ті ж шість когнітивних основних компонентів, які визначають їхні відповідні способи діяльності. Особливо жахливим прикладом впливу путінізму на його власні війська стало текстове повідомлення, яке молодий російський солдат надіслав своїй матері прямо перед смертю:

«Мамо, я в Україні. Тут точиться справжня війна. Я боюся. Ми бомбардуємо всі міста разом, цілячись навіть у цивільних. Нам казали, що вони нас вітатимуть, а вони кидаються під нашу бронетехніку, кидаються під колеса і не дають нам пройти. Нас називають фашистами. Мамо, це так важко».

[Оскільки автор інтерпретував оригінальний текст листа, то надаємо лінк на його первинний вигляд https://cutt.ly/YFCv3Je — примітка перекладача].

У цьому текстовому повідомленні йдеться про обман («нам сказали…»), нечутливість («вони кидаються під нашу бронетехніку…») і руйнування («ми бомбардуємо всі міста…навіть стріляємо у цивільних»). Його останні слова «Мамо, це так важко» пробудили усвідомлення того, що цей шлях, на якому він опинився, — шлях знищення, — був глибоко неправильним.

Соціальна граматика руйнування сьогодні формує колективну поведінку на багатьох суспільних рівнях. Розглянемо індустрію заперечення клімату. На початку 2000-х років нафтогазова промисловість Сполучених Штатів помітила, що більшість громадськості, включаючи більшість виборців-республіканців, підтримали введення податку на вуглець для кращого вирішення проблем глобального потепління та дестабілізації клімату. Вони розпочали кампанію, яка була добре організована та добре профінансована (з бюджетом у понад 500 мільйонів доларів) і успішно привернула увагу до галузі заперечення клімату. Однією з ключових стратегій було дискредитувати кліматологів, сіючи зерна сумнівів та посилюючи їх. Це спрацювало. Кампанії вдалося змінити громадську думку в США. Втручання було зосереджено на ранній стадії циклу відсутності (обман шляхом посіву дезінформації та сумнівів), у той час як наслідки непропорційно вражають найбільш уразливих, як зараз, так і в майбутньому (через руйнування, спричинені дестабілізацією клімату).

Інший приклад — Big Tech [технологічні гіганти — примітка перекладача]. Проблема більшості гігантів соціальних мереж не в тому, що вони не закривають сайти, які посилюють дезінформацію. Проблема полягає в усій бізнес-моделі, яка зробила Facebook компанією з трильйоном доларів. Це бізнес-модель, заснована на максимальному залученні користувачів шляхом активації та посилення дезінформації, гніву, ненависті та страху. Facebook, як і трампізм і путінізм, активізує ті самі когнітивні та соціальні форми поведінки, які я обговорював в інших місцях: обман (дезінформація отримує більше поширення, ніж реальна інформація), нечутливість (внутрішня ехо камера, гнів, ненависть), відсутність (посилення депресії), звинувачення (тролінг), руйнування (насильство над біженцями, пропорційне використанню Facebook), усе це в кінцевому підсумку веде нас до самознищення.

Останній приклад: 9/11. Як і всі терористичні акти, атаки 11 вересня на 100% втілюють у собі граматику руйнування (вербування та навчання терористів-смертників відбуваються за цими моделями). Коли ця атака сталася, у Америки був вибір: вона могла вибрати відповідь, відкривши або закривши розум, серце і волю. Ми всі знаємо, що сталося. Це була реакція заморожування розуму, серця і волі, яка взяла верх і призвела до початку «війни з терором». Прокрутимо вперед на 20 років. Що стало результатом такого вибору? П’ять основних результатів:

· Це коштувало 8 трильйонів доларів і 900 000 життів, і це зробило Талібан і Аль-Каїду набагато сильнішими, ніж вони були 20 років тому.

· Це призвело до того, що США катували невинних людей, порушуючи саме ті цінності, захист яких було проголошено.

· Це призвело до створення всеосяжної внутрішньої системи нагляду і стеження, яка раніше була немислимою.

· Це посіяло загальну недовіру до інституцій, що врешті-решт призвело до внутрішнього тероризму в США, включаючи напад на Капітолій США 6 січня 2021 року.

· Нарешті, і, можливо, найважливіше, це спонукало нас втратити з поля зору справжні глобальні виклики нашого часу: планетарні та соціальні надзвичайні ситуації, які зараз потребують нових форм глобальної співпраці для рішучих колективних дій.

Очевидно, що таке явище, як путінізм, не зовсім нове. Воно проявляє на геополітичній сцені те, що ми бачили раніше в менших контекстах. Ми бачимо це в трампізмі. Ми бачимо це у нашій власній колективній поведінці щодо зміни клімату. Ми бачимо це в жахливому поводженні з африканцями на українсько-польському кордоні [Автор говорить про першу спробу внести деструктивне питання расизму в наратив про війну, який почали італійські та німецькі медіа. Більше інформації тут https://cutt.ly/XFCcnrQ — примітка перекладача]. Ми бачимо це в неоднаковій увазі західних ЗМІ до війни в Україні порівняно з подіями в Судані, Сирії чи М’янмі. Ми бачимо це щоразу, коли втрачаємо шлях і спільно втілюємо результати, які спричиняють насильство щодо інших, чи то пряме, структурне чи атенційне насильство [attentional violence]. Все це не нове. Новим є зростання цього явища за останнє десятиліття або два, що, принаймні частково, пов’язане з посиленням токсичного соціального поля через соціальні медіа та технологічних гігантів.

Отже, що ми бачимо, коли дивимося на реальність через призму двох соціальних полів або двох соціальних граматик, які я описав вище? Ми бачимо, що одне з цих полів зросло в геометричній прогресії, а інше, здається, витіснено. Звісно, саме тому так багато з нас живуть із зростаючою тривожністю, депресією та відчаєм. Це історія того, що я називаю «відсутністю» [“absencing”]. У другій частині цього есе я розповім зовсім іншу історію, яка дивиться на поточні події крізь іншу призму: призму «чутливої присутності» [“presencing”] — тобто майбутнього, яке починає проявлятися через усвідомлену спільнодію зараз.

--

--

Love podcasts or audiobooks? Learn on the go with our new app.

Get the Medium app

A button that says 'Download on the App Store', and if clicked it will lead you to the iOS App store
A button that says 'Get it on, Google Play', and if clicked it will lead you to the Google Play store